Остапенко О. І. Загроза, ризик та особиста безпека при затриманні правопорушника // Міжнародний науковий журнал "Інтернаука". Серія: "Юридичні науки". - 2017. - №1.
Адміністративне право, податкове право, інформаційне право
УДК 343.2 / 7
Остапенко Олексій Іванович
доктор юридичних наук, професор,
професор кафедри адміністративного та інформаційного права
Навчально-науковий Інститут права та психології
Національного університету «Львівська політехніка»
Остапенко Алексей Иванович
доктор юридических наук, профессор,
профессор кафедры административного и информационного права
Учебно-научный Институт права и психологии
Национального университета «Львовская политехника»
Ostapenko Oleksij
Doctor of Science of Law, Professor,
Professor of the Department of Administrative and Informative Law of
Institute of Jurisprudence and Psychology
Lviv Polytechnic National University
ЗАГРОЗА, РИЗИК ТА ОСОБИСТА БЕЗПЕКА ПРИ ЗАТРИМАННІ ПРАВОПОРУШНИКА
УГРОЗА, РИСК И ЛИЧНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ ПРИ ЗАДЕРЖАНИИ ПРАВОНАРУШИТЕЛЯ
THREATS, RISKS AND PERSONAL SAFETY DURING THE ARREST OFFENDERS
Анотація. У статті розглядаються питання, пов’язані із загрозою, ризиком та особистою безпекою при затриманні правопорушника. Особлива увага звертається на застосування вогнепальної зброї при затриманні правопорушника. Дії працівників сучасних правоохоронних органів не завжди є своєчасними і відповідними, особливо при застосуванні вогнепальної зброї, що призводить до порушення умов правомірності застосування зброї. В окремих випадках працівники правоохоронних органів при використанні вогнепальної зброї не володіють тактикою і прийомами її застосування. Застосування громадянами вогнепальної зброї в межах необхідної оборони чи крайньої необхідності у більшості випадків не відповідає реальному протиправному посяганню, а сам збройний напад може бути уявним. Ці та інші фактори свідчать про недостатню правову обізнаність громадян в частині застосування вогнепальної зброї в умовах самозахисту.
Ключові слова: вогнепальна зброя, загроза, особиста безпека, працівник поліції, ризик.
Аннотация. В статье рассматриваются вопросы, связанные с угрозой, риском и личной безопасностью при задержании правонарушителя. Особое внимание обращается на применение огнестрельного оружия при задержании правонарушителя. Действия работников современных правоохранительных органов не всегда своевременные и соответствующие, особенно при применении огнестрельного оружия, что приводит к нарушению условий правомерности применения оружия. В отдельных случаях работники правоохранительных органов при использовании огнестрельного оружия не владеют тактикой и приемами ее применения. Применение гражданами огнестрельного оружия в пределах необходимой обороны или крайней необходимости в большинстве случаев не соответствует реальному противоправному посягательству, а сам вооруженное нападение может быть мнимым. Эти и другие факторы свидетельствуют о недостаточной правовой осведомленности граждан в части применения огнестрельного оружия в условиях самозащиты.
Ключевые слова: огнестрельное оружие, угроза, личная безопасность, работник полиции, риск.
Summary. The article deals with issues related to threat, risk and personal security during the arrest of the offender. Particular attention is paid to the use of firearms during the arrest of the offender. Particular attention is paid to the use of firearms during the arrest of the offender. Actions of modern public safety officers are not always well-timed and adequate especially when it comes to the use of firearms that causes the violation of lawfulness of the firearms use. Sometimes public safety officers when using firearms do not know tactics and methods of firearms handling. Citizens using firearms within limits of justifiable defence or extreme necessity normally cannot be viewed as a real deed of crime and the armed assault itself can be imaginable. These and other factors clearly indicate that the legal awareness of citizens regarding of the firearms use for self-defence leaves something to be desired.
Keywords: firearms, threats, personal safety, police officer, risk.
Постановка проблеми. Сучасний стан захисту прав, свобод і законних інтересів громадян від протиправних посягань характеризується як незадовільний. Питання самозахисту громадян від протиправних посягань потребують поглибленого вивчення,особливо в частині характеристики умов правомірності застосування вогнепальної зброї при затриманні правопорушника. Застосування вогнепальної зброї працівниками правоохоронних органів свідчить про недостатній рівень їх професійної та психологічної підготовки, незнання тактики і застосування прийомів при затриманні та перевищення повноважень в умовах необхідної оборони та крайньої необхідності.
Затримання правопорушника, який посягає на права, свободи і законні інтереси особи та держави залишається одним із важливих напрямів професійної діяльності працівників правоохоронних органів. Так, ще за часів Української Народної Республіки було розроблено проект Адміністративного кодексу, де юридичними підставами затримання особи була підозра у вчиненні або вчинення злочину (п. а) Артикул 79) [1, с.72].
Аналіз дослідження проблеми. Теоретичні напрацювання та аналіз чинного законодавства з питань, що пов’язані з загрозою, ризиком та особистою безпекою при затриманні правопорушника залишаються актуальними, особливо в умовах сьогодення. Це спонукало провести аналіз чинного законодавства та теоретичних напрацювань О. Баганця, Д. Беззубова, О. Березюка, В. Кікотя, В. Коробкіна, С. Лебедева, В. Ліпкана, Н. Румянцевої, А. Святенко, С. Старенького, І. Тацишина, М. Хавронюка, Л. Чистоклетова, А. Шишко, які з нових позицій оцінюють стан боротьби зі злочинністю та умови правомірності застосування вогнепальної зброї при затриманні правопорушників.
Мета статті. Проаналізувати сутність понять «загроза», «ризик», «особиста безпека» та умови правомірності застосування вогнепальної зброї при затриманні правопорушника.
Виклад основного матеріалу. Сучасна криміногенна ситуація, що має місце в Україні є загрозливою, ризиковою і небезпечною не лише для її державних інститутів але й для всього населення країни. Про неефективність державної політики у соціальних і гуманітарних сферах мова йшла у Законі України « Про основи національної безпеки» від 19 червня 2003 року [2]. Про те що змін на краще не відбувається свідчать праці, наукові повідомлення практичних працівників і вчених. На підтвердження цієї тези наведемо думку відомого юриста О. Баганця стосовно того, що «… саме держава є відповідальною за вчинені злочини і заподіяння ними шкоди людині означає, що її політика кримінального запобігання була неефективною» [3, с. 11].
Додатковим підтвердженням цього висновку є те, що Україна за рівнем безпеки знаходиться за межами 36-ти країн.
Таблиця 1
Рейтинг 36 країн ОЕСР за рівнем безпеки жителів («How’s Life?»), 2013 р. [1]
|
Місце |
Країна |
Індекс |
Місце |
Країна |
Індекс |
Місце |
Країна |
Індекс |
|
1 |
Ісландія |
98 |
13 |
Іспанія |
93 |
25 |
Ізраїль |
89 |
|
2 |
Ірландія |
96 |
14 |
Бельгія |
92 |
26 |
Словаччина |
89 |
|
3 |
Великобританія |
95 |
15 |
Фінляндія |
92 |
27 |
Бразилія |
88 |
|
4 |
Австралія |
94 |
16 |
Німеччина |
92 |
28 |
Росія |
87 |
|
5 |
Австрія |
94 |
17 |
Словенія |
92 |
29 |
Естонія |
86 |
|
6 |
Канада |
94 |
18 |
Швеція |
92 |
30 |
Італія |
86 |
|
7 |
Данія |
94 |
19 |
Люксембург |
91 |
31 |
Португалія |
85 |
|
8 |
Нідерланди |
94 |
20 |
Польща |
91 |
32 |
Чилі |
82 |
|
9 |
Швейцарія |
94 |
21 |
Угорщина |
90 |
33 |
Греція |
81 |
|
10 |
Франція |
93 |
22 |
Японія |
90 |
34 |
Корея |
77 |
|
11 |
Нова Зеландія |
93 |
23 |
США |
90 |
35 |
Мексика |
76 |
|
12 |
Норвегія |
93 |
24 |
Чехія |
89 |
36 |
Туреччина |
73 |
Позитивним є зміст таблиці 2, до якого ще не потрапила Україна за рівнем найнебезпечніших країн світу.
Таблиця 2
Топ-20 найнебезпечніших країн світу, 2013 р. [2]
|
Місце |
Країна |
Місце |
Країна |
|
1 |
Сомалі |
11 |
Алжир |
|
2 |
Пакистан |
12 |
Таїланд |
|
3 |
Ірак |
13 |
Філліпіни |
|
4 |
Афганістан |
14 |
Росія |
|
5 |
Південний Судан |
15 |
Судан |
|
6 |
Ємен |
16 |
Іран |
|
7 |
Палестинські території |
17 |
Бурунді |
|
8 |
Конго |
18 |
Індія |
|
9 |
Центральна Африканська Республіка |
19 |
Нігерія |
|
10 |
Колумбія |
20 |
Ізраїль |
Сутність суспільної безпеки залежить від стану суспільного середовища, за якого відсутні загрози і небезпека. Характерними ознаками суспільної безпеки на думку Д. Беззубова є: 1) активність в реалізації повноважень через вплив на зовнішнє середовище; 2) цілеспрямованість дій на досягнення результату; 3) постійність дій у просторі і часі [4, с. 179]. Ще одним із багатьох підтверджень цієї позиції в частині недостатнього захисту прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина в Україні є те, що відбувається драматичне зростання злочинності (О. Березюк, В. Ліпкан, С. Старенький, М. Хавронюк) [5, с. 10 .]
Низька ефективність державної політики у боротьбі зі злочинністю, в першу чергу, зачіпає особисті права і свободи людини, сутність яких на думку І. Тацишина полягає у виконанні громадянами дія, спрямованих на задоволення особистих потреб [6, с. 52], в тому числі і на захист від протиправних посягань. Так, у 2014 році було зареєстровано 529139 лише кримінальних правопорушень, а у 2015 році – 565 182. Зростання злочинності в Україні за вісім місяців поточного року у порівнянні з таким же періодом 2016 року збільшилося на 26,9 %. Жахливі за змістом є дані про дорожньо-транспортні пригоди в Україні, у яких за період від 01.01.2016 року до 31.08.2016 року загинули 4 264 особи. У засобах масової інформації України висвітлюється інформація про те, що 49 % громадян України стурбовані за свою особисту безпеку. Наведені дані свідчать про існування причин та умов, які спонукають громадян до вчинення правопорушень. У більшості випадків ці причини мають суб’єктивне походження, а за своїм змістом у них є політичне, соціальне та економічне наповнення.
Чинне законодавство України за останні роки передбачило правові норми, дотримання яких покликано суттєво зменшити загальний рівень злочинності та окремі його види. Разом з тим правовий нігілізм населення, недостатня ефективність діяльності правоохоронних органів, які перебувають у стані постійних «реформ», «сприяють» зростанню кількості правопорушень та підвищенню їх суспільної небезпеки. Відтік примусовий і добровільний професіоналів із цих органів створюють загрози і небезпеку для населення України. Громадяни України в окремих випадках протидіють правопорушникам на «свій розсуд», ризикуючи при цьому своїм здоров’ям та життям.
Право на охорону і захист свого життя, здоров’я та власності, а також здоров’я, життя та власності інших осіб може реалізуватися за допомогою специфічних засобів, до яких належить зброя, зокрема, коротко ствольна нарізна та короткоствольна гладкоствольна зброя для стрільби гумовими кулями [7, с. 16]. В українському законодавстві відсутнє чітке визначення критеріїв самозахисту. Часто, захищаючи себе, особа стає обвинуваченою. Це відбувається у тих випадках, коли нападник або гине, або отримує тяжкі тілесні пошкодження [8]. Тим більше, що ч. 2 ст. 27 Конституції України передбачає, що «кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань» [9].
Сучасний стан правового забезпечення безпеки як вважає Д. Беззубов має наступні складові елементи: 1) загальність (діяльність обов’язкова для всіх); 2) суб’єктне спрямування; 3) ситуаційність – проміжок часу відсутності ризиків і небезпек та ймовірності виникнення ситуацій і загроз в майбутньому; 4) функціональність – для органів влади; 5) цілепокладання – як основа існування суспільства; 6) наочність – коли відсутні загрози і небезпеки (для них властиві час і місце) [4, с.178] Забезпечення безпеки особи – це одна із основних функцій діяльності спеціально уповноважених на те органів і посадових осіб, скерована на виконання зовнішніх і внутрішніх організаційних завдань і функцій, які повинні забезпечити її всебічну особисту та майнову недоторканість [10, с. 10]. Наведене нами визначення є досить складним за змістом. Основу його складають вимоги на забезпечення безпеки громадян зі сторони органів влади в межах, дозволених законодавством. Дії сучасних працівників патрульної поліції при затриманні правопорушників у більшості випадків є непрофесійними, що створює загрозу та небезпеку для оточуючого їх середовища а також для них самих. При доборі поліцейського на посаду згідно Закону України «Про національну поліцію» [11], мова йде про рівень фізичної підготовки (пункт 2, ст. 49), медичне обстеження (ст. 50) та інші вимоги до особи. Питання професійної підготовки поліцейського стають актуальними лише після призначення його на посаду. Разом з тим, загальною залишається проблема загрози, ризику та особистої безпеки при затриманні правопорушників як для громадян, так і для працівників правоохоронних органів.
Звернемо увагу на етимологічний зміст термінів «безпека», «загроза», «ризик», «небезпека». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови мають місце наступні пояснення вказаних термінів: «безпека» – це стан, коли кому-чому-небудь ніщо не загрожує [12, с. 35], «загроза» – груба, зухвала обіцянка заподіяти яке-небудь зло, а також можливість або неминучість виникнення чогось небезпечного [12, с. 233], «небезпека» – це можливість якогось лиха, нещастя…, стан, коли кому-чому-небудь щось загрожує [12. с.416], «ризик» – це усвідомлена можливість небезпеки [12, с. 588 ]. Кожен із позначених термінів містить у собі пояснення стану, можливої протиправної дії, спрямованої на фізичний чи інший матеріальний об’єкт посягання.
Загальне розуміння безпеки як громадянами, так і працівниками правоохоронних органів повинно бути чітким і зрозумілим, незважаючи на його складність наукового тлумачення та практичного застосування. Одним із перших, хто здійснив аналіз безпеки на рівні чисто фізичного явища був Томас Гоббс. Він звернув увагу на взаємозв’язок та взаємообумовленість між поведінковими діями особи і результатом від цих дій. Основним результатом проведеного Т. Гоббсом аналізу безпеки фізичної особи є її соціальна сутність, врегульована нормами поведінки та захищена державою. Питання, пов’язані з безпекою людини були і залишаються актуальними на індивідуальному рівні поведінки особи з урахуванням її психологічних особливостей, фізичного стану та професійної підготовки. Існуюча система безпеки передбачає вирішення завдання, яке пов’язано з безпекою людини, реалізацією її потреб та інтересів, а також усуненням загроз і ризиків, спрямованих проти неї.
Розглядаючи поняття безпеки суб’єктів господарювання Л. Чистоклетов звертає увагу на мінімальну вразливість щодо загроз та створення оптимальних умов для забезпечення безпеки [13]. Особиста безпека громадян та працівників правоохоронних органів при затриманні правопорушників повинна передбачати врегульований нормами права стан захищеності конституційних прав, свобод і законних інтересів особи, суспільства, держави, під час якого відсутні загрозливі ризики та небезпека, які сприяють виникненню і вчиненню протиправних посягань.
Звернемо увагу лише на один із аспектів затримання правопорушників працівниками правоохоронних органів та застосування при цьому вогнепальної зброї. Вогнепальна зброя – це різновид стрілецької ствольної зброї калібром до 20 мм, що призначена для ураження цілі металевим снарядом, який викидається зі ствола пороховим зарядом або його замінником, має достатню вражаючу дію для заподіяння серйозних тілесних ушкоджень [14, с. 122-123].
Існуюча на сьогодні класифікація заходів адміністративного примусу відносить застосування вогнепальної зброї при затриманні правопорушника до поліцейських заходів примусу (пункт 1.3 ст. 42 Закону України «Про національну поліцію») [11], а саме – припинення. Правовою основою застосування працівниками поліції вогнепальної зброї при затриманні правопорушника є Закон України «Про національну поліцію». Застосований працівником поліції поліцейський захід повинен бути професійним (п. 5 ст. 29 Закону України «Про національну поліцію») [11], адекватним посяганню правопорушника на особу, яка захищає права, свободи і законні інтереси громадян та держави. Це означає, що основною метою при застосуванні працівниками правоохоронних органів вогнепальної зброї є припинення небезпечних протиправних дій особи, її затримання та притягнення до відповідальності. Загальний порядок припинення протиправних дій особи передбачено ст. 43 вказаного Закону. Можна вважати, що він містить у собі прямі елементи втручання у протиправні дії правопорушника з метою їх припинення. З урахуванням ситуації та елементів небезпеки, які мають місце при затриманні правопорушника, доцільно застосовувати психологічний вплив на особу, заздалегідь попередивши її про застосування вогнепальної зброї, що в окремих випадках сприяє припиненню протиправних дій.
Законодавець передбачив випадки коли зволікання у застосуванні вогнепальної зброї працівником поліції на відміну від застосування заходів фізичного впливу та спеціальних засобів містить у собі реальну небезпеку та можливі шкідливі наслідки. На сьогодні законодавець передбачив застосування вогнепальної зброї (ст. 46 Закону України «Про національну поліцію» ) [11]: 1) тільки після попередження; 2) без попередження. Попередження як один із різновидів запобіжних застережливих заходів [12, с. 525] працівника поліції при затриманні правопорушника передбачає припинення особою вчинення протиправних дій. Законодавець вимагає від працівника поліції заздалегідь попередити особу про застосування вогнепальної зброї з тим, щоб надати їй час для виконання його вимоги. Попередження може бути зроблено голосом, а за значної відстані або звернення до великої групи людей – через гучномовні установки, підсилювачі звуку (п. 2 ст. 43 Закону України «Про національну поліцію») [11]. Відповідно до п. 5 ст. 46 вказаного Закону поліцейський уповноважений застосовувати вогнепальну зброю тільки після попередження про необхідність припинення протиправних дій.. В минулому одним із попереджувальних заходів працівника міліції при затриманні правопорушника було право на оголення вогнепальної зброї та приведення її у готовність за умови, якщо в обстановці, яка склалася, можуть виникнути обставини для її застосування [15, с. 70]. Крім права на оголення вогнепальної зброї та приведення її у готовність працівник міліції при затриманні правопорушника залежно від ситуації мав право зробити попереджувальний постріл. Вказана міра попереджувального заходу припинення протиправних дій правопорушником залишається, на наш погляд, актуальною, а її застосування не суперечить вимогам ст. 3 Конституції України про те, що «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» [9].
Законодавством України передбачено ряд випадків застосування працівниками правоохоронних органів вогнепальної зброї без попередження Така можливість застосування вогнепальної зброї не суперечить рішенням Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Так, п. 2 ст. 2-1 Європейської Конвенції передбачає, що «позбавлення життя не розглядається як вчинене у порушення даної статті, якщо воно є результатом застосування сили, абсолютно необхідної: а) для захисту любої особи від незаконного насильства» [16]. Важливим, на наш погляд, є використання без змін вимог щодо застосування вогнепальної зброї без попередження (п. 6 ст. 46 Закону України «Про національну поліцію»):
В. Коробкін, А. Святенко, вивчаючи питання застосування вогнепальної зброї без попередження, звертають увагу на те, що працівник правоохоронних органів має підстави привести її у готовність при перевірці документів у підозрілих людей. Це буде для них попередженням про можливість застосування вогнепальної зброї [15, с. 70]. Спірними з приводу затримання правопорушника та застосування проти нього вогнепальної зброї без попередження є питання щодо «визначення відстані» та «доторкання до зброї». Залежно від ситуації, яка виникає під час затримання із застосуванням вогнепальної зброї, такі дії особи, що проводить затримання, у більшості випадках залишаються одним із вагомих аргументів для їх оскарження, а також для захисту прав затриманої особи.
Правовою основою застосування вогнепальної зброї для працівників правоохоронних органів є також стан необхідної оборони (ст. 36 Кримінального кодексу України) та крайньої необхідності (ст. 39 КК України) [17], при захисті прав, свобод і законних інтересів громадян, держави, власного життя та інше. Ознаки необхідної оборони та крайньої необхідності відображають зовнішню сторону ситуації, що виникає при затриманні правопорушника і свідчать про правомірність або неправомірність дій особи, яка проводить затримання. Умови правомірності необхідної оборони в певній мірі є класичними в системі права. Пропонуємо шляхом порівняння виявити спільні та особливі ознаки необхідної оборони, що закріплені в адміністративному та кримінальному законодавстві України.
Спільним є те, що законодавець, в першу чергу, визначає активну за змістом дію, яка спрямована на відвернення чи припинення протиправних дій правопорушника. Особливою ознакою необхідної оборони у кримінальному законодавстві України є нормативне закріплення суспільної небезпеки, яка є одним із основних критеріїв при оцінці та кваліфікації дій правопорушника.
Використання вогнепальної зброї при затриманні правопорушника в умовах необхідної оборони повинно завжди передбачати наявну ступінь суспільної небезпеки. Наявність посягання передбачає безпосередню, на відміну від уявної, реальну загрозу виконання протиправних дій в межах певного часу. В особи, яка захищається не повинно бути ніяких сумнівів у неминучості і реальності протиправного посягання. Посягання залишається наявним, навіть якщо на деякий час воно припинено, але є небезпека, що посягання може розпочатися знову.
Таблиця 3
|
Умови правомірності необхідної оборони |
|
|
Стаття 19 КУпАП |
Стаття 36 КК України |
|
|
Право на необхідну оборону завершується з моменту вчинення протиправних дій посягаючим. Важливою ознакою правомірності необхідної оборони є дійсність посягання. Дійсність протиправного посягання повинна бути об’єктивно реальною а не уявною. Про уявний зміст оборони мова йде у ст. 37 КК України. Законодавець під уявною обороною визнає «…дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання» [17]. Слід зазначити, що при уявній обороні особа, яка захищається передбачає застосування вогнепальної зброї для припинення суспільно небезпечного посягання. Суб’єктний зміст уявної оборони при затриманні правопорушника можна умовно розділити на наступні види:
Заподіяння шкоди особі, яка посягає, повинно бути відповідним і необхідним у розмірах, що впливають на припинення правопорушення. Якщо шкода при затриманні заподіяна іншим (третім), непричетним до цього особам, то особа, яка затримувала правопорушника може бути притягнена до відповідальності. З цього приводу дискусійним залишається питання щодо співрозмірності між захистом і протиправним посяганням, яку можна пояснити як величину вияву чого-небудь [12, с. 593]. З урахуванням цього захист не повинен перевищувати меж необхідної оборони, а заподіяну при захисті шкоду слід вважати правомірною з умови необхідності її вчинення для припинення правопорушення та затримання правопорушника.
Крайня необхідність виконує важливу захисну функцію щодо особи, яка затримує правопорушника. Крайня необхідність є правомірною за умови усунення небезпеки, яка загрожує правоохоронюваним інтересам та усуває небезпеку, передбаченими та дозволеними законом способами. При поясненні стану крайньої необхідності слід вивчати властиві для неї умови:
Стаття 18 КУпАП до умов правомірності крайньої необхідності відносить дії, вчинені для усунення небезпеки, яка загрожує правам і свободам людини. Заподіяна шкода повинна бути менш значною, ніж відвернена шкода. Загальним з цього приводу є те, що законодавець, характеризуючи стан крайньої необхідності, у першу чергу, звертає увагу на рівень суспільної небезпеки для суспільних відносин, на які посягає правопорушник, а також на умисно заподіяну йому шкоду, яка повинна бути не меншою та відповідною протиправному посяганню.
Для працівників правоохоронних органів право на заподіяння шкоди при затриманні правопорушника виникає за наступних умов: наявність існування реальної небезпеки від протиправних дій правопорушника; ухилення особи, яка вчинила суспільно небезпечні протиправні дії від відповідальності; відсутність можливості затримання правопорушника одним із передбачених законодавством засобів. Працівники поліції, що проводять затримання, мають право (ст. 42 Закону України «Про національну поліцію») застосовувати такі заходи примусу: 1) фізичний вплив (сила); 2) застосування спеціальних засобів; 3) застосування вогнепальної зброї.
Звернемо увагу лише на порядок застосування працівником поліції вогнепальної зброї, яка є одним із найсуворіших заходів примусу. В ст. 46 Закону України «Про національну поліцію» закріплено положення про виняткові випадки застосування вогнепальної зброї, як з попередженням про її застосування, так і без попередження. Це означає, що законодавець встановив лише умови і межі застосування вогнепальної зброї без регулювання порядку її застосування. Загальне визначення порядку застосування вогнепальної зброї можна розуміти як певну послідовність, злагодження чи узгодження [12, с. 527], юридично значимих дій працівника правоохоронних органів при виникненні обставин, за яких закон передбачає можливість застосування вогнепальної зброї. Послідовність дій особи, яка затримує правопорушника із застосуванням вогнепальної зброї умовно можна поділити на періоди, що можуть бути різними за тривалістю у часі:
