Килинник Н. О., Ковальчук І. А. Принцип гласності у цивільному процесі: рішення Європейського суду з прав людини // Міжнародний науковий журнал "Інтернаука". — 2018. — №22.
Цивільне право та цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право
УДК 347.919
Килинник Наталія Олександрівна
студентка міжнародно-правового факультету
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
Килинник Наталия Александровна
студентка международно-правового факультета
Национального юридического университета имени Ярослава Мудрого
Kylynnyk Nataliia
Student of International Law Faculty of the
Yaroslav Mudryi National Law University
Ковальчук Ірина Анатоліївна
cтудентка міжнародно-правового факультету
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
Ковальчук Ирина Анатолиевна
cтудентка международно-правового факультета
Национального юридического университета имени Ярослава Мудрого
Kovalchuk Iryna
Student of International Law Faculty of the
Yaroslav Mudryi National Law University
Науковий керівник:
Сібільов Денис Михайлович
кандидат юридичних наук., доцент кафедри цивільного процесу
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ПРИНЦИП ГЛАСНОСТІ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: РІШЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ
ПРИНЦИП ГЛАСНОСТИ В ГРАЖДАНСКОМ ПРОЦЕССЕ: РЕШЕНИЯ ЕВРОПЕЙСКОГО СУДА ПО ПРАВАМ ЧЕЛОВЕКА
PRINCIPLE OF PUBLICITY IN THE CIVIL PROCESS: DECISIONS OF THE EUROPEAN COURT OF HUMAN RIGHTS
Анотація. Стаття присвячена дослідженню принципу гласності у цивільному процесі, його нормативним джерелам на міжнародному та національному рівні. Проаналізована практика національних судів та рішень Європейського Суду з прав людини. Наукова стаття містить авторську думку та представляє певні висновки та пропозиції.
Ключові слова: цивільний процесс, гласність, принцип гласності, Європейський Суд з прав людини.
Аннотация. Статья посвящена исследованию принципа гласности в гражданском процессе, его нормативным источникам на международном и национальном уровне. Проанализирована практика национальных судов и решений Европейского Суда по правам человека. Научная статья содержит авторскую мысль и представляет определённые выводы и предложения.
Ключевые слова: гражданский процесс, гласность, принцип гласности, Европейский Суд по правам человека.
Summary. The article is devoted to the study of the principle of publicity in the civil process, its normative sources at the international and national level. The practice of national courts and decisions of the European Court of Human Rights is analyzed. The scientific article contains an author's opinion and presents certain conclusions and suggestions.
Key words: civil process, publicity, principle of publicity, European Court of Human Rights.
Постановка проблеми. Ознакою демократичної держави є можливість звернення до суду за ефективним і оперативним захистом порушених прав і свобод громадянина. І хоча кожна держава має свою систему права і національне процесуальне законодавство, незмінними залишаються принципи, на основі яких здійснюється правозастосовна діяльність. Одним із таких принципів є принцип гласності. Саме він відповідає за доступне, відкрите та прозоре судочинство, яке в свою чергу сприяє підвищенню рівня довіри населення до правосуддя. Однак закріплення цього принципу на законодавчому рівні не завжди означає його правильну реалізацію на практиці, і тому виникають певні проблеми при винесенні рішень національними судами. На нашу думку, найбільш повно зрозуміти сутність даної засади можливо шляхом аналізу рішень Європейського Суду з прав людини (далі – ЄСПЛ, Суд).
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Серед учених, які займалися вивченням цього питання, можна назвати В.В. Баранкову, В.А. Бігуна, Ю.В. Білоусова, С.С. Бичкову, Є.І. Вдовіну, В.В. Городовенко, Н. Ендрюса, І.О. Ізарову, І.Ю. Кірвеля, В.В. Комарова, В.А. Кройтора, М.А. Кузьміну, Л.А. Музику, А.О. Маляренко, О.О. Овсяннікову, І.Л. Петрухіна, О.М. Полієву, С.В. Праскову, В.О. Работинську, В.М. Семенова, І.М. Спіцина, Г.П. Тимченка, Є.Г. Фоменко, С.Я. Фурсу, О.М. Штефан, М.М. Ясинка та інших.
Метою дослідження є аналіз принципу гласності, його законодавчого закріплення та практики Європейського Суду з прав людини з приводу тлумачення цього принципу та механізму його реалізації.
Виклад основного матеріалу. Гласність зазвичай розглядають у «широкому» та у «вузькому» значенні. У широкому розумінні гласність – це забезпечення доступу широкого загалу до судочинства, а у вузькому – лише для учасників цивільного процесу. Публіка виступає одним із суб’єктів реалізації даного принципу, адже саме завдяки її інтересу створюється публічний контроль за розглядом та вирішенням судом справи [1, с. 103-104].
Стаття 7 Цивільного процесуального кодексу закріплює, що розгляд цивільних справ у всіх судах України проводиться усно та відкрито, крім випадків, передбачених законом. Тобто, будь-яка особа (а не тільки безпосередні учасники процесу), яка цікавиться здійсненням судочинства в Україні або конкретною справою, має право бути присутньою у залі судового засідання під час розгляду справи і сприймати процесуальні дії від судді, сторін, свідків тощо. Можливість участі сторонніх осіб в розгляді цивільної справи є міжнародним стандартом правосуддя, і закріплюється у Загальній декларації прав людини (ст.10), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ч.1 ст.14), Конвенції про захист прав людини та її основоложних свобод (далі – Конвенція).
Варто зазначити, що у деяких наукових роботах гласність ототожнюють з прозорістю, хоча остання пов’язана з «доступністю правосуддя». Зокрема, у одному зі своїх рішень ЄСПЛ зазначив, що підстави прийняття судових рішень необхідно вказувати з достатньою ясністю [2]. А у справі «Шагін проти України» Суд підтвердив, що гласність є засобом забезпечення прозорості, яка таким чином сприяє реалізації справедливому судовому розгляду [3]. Те ж саме ЄСПЛ зазначив і у справі «Мальхоус проти Чеської республіки» [4]. Така засада свідчить про те, що правосуддя є відкритим для публіки і не здійснюється таємно. А отже, можна говорити про досягнення основної мети правосуддя, яка закріплена у п.1 ст.6 Європейської конвенції з прав людини та на рівні національного законодавства, – забезпечити справедливий судовий розгляд. Підтвердження цій тезі можна знайти у рішеннях ЄСПЛ, де він чітко зазначив: «Публічний характер судочинства, про який йдеться у п. 1 ст.6, захищає сторони від таємного здійснення правосуддя поза контролем з боку громадськості; він служить одним із способів забезпечення довіри до судів, як вищих, так і нижчих. Зробивши відправлення правосуддя прозорим, він сприяє досягненню цілей п. 1 ст. 6, а саме, справедливості судового розгляду, гарантія якого є одним з основоположних принципів всякого демократичного суспільства в розумінні цієї Конвенції» (п. 21) [5, 6].
Гласність цивільного процесу пов’язується не тільки з вирішенням матеріально-правового спору, а й з усіма питаннями, які пов’язані з цивільною справою та у процесуальній формі вимагають їх вирішення від першої до останньої стадії цивільного процесу. Найбільш повно вона здійснюється у відкритому судовому процесі через повне фіксування судового розгляду цивільних справ технічними засобами як офіційно, так і будь-якою особою, прилюдне оголошення рішень та ухвал суду.
Як справедливо зазначає В. О. Работинська, для того, щоб принцип гласності впливав на розгляд і вирішення цивільної справи, необхідно, щоб всі закладені в ньому ідеї реально втілювалися у правозастосовній діяльності судів. Механізм реалізації цієї засади цивільного процесу повинен діяти так, щоб ідеї, виражені в його змісті, не спотворювалися, а навпаки успішно розвивалися [7, с. 69]. Прикладом неправильного застосування механізму гласності є рішення в одній із цивільних справ, де суд лише частково задовольнив клопотання про допуск до зали суду представників засобів масової інформації та незалежних журналістів [8]. В законі ж прямо встановлено право будь-якої особи бути присутньою у залі судового засідання без будь-якого на це дозволу суду.
Верховний Суд США вважає, що зловживання свободою слова може мати певні негативні наслідки, такі як неповага до суду або розголошення відомостей, які мають значення для справи. Крім того, у деяких випадках прагнення громадськості знати про судову справу може порушити право учасників цивільного процесу на справедливий суд. А це значить, що інтереси правосуддя можуть вимагати обмеження всієї або певної інформації про перебіг судового процесу. З цією метою суд, наприклад, може заборонити журналістам певні дії у залі судового засідання – фотографувати, оприлюднювати імена присяжних або свідків по справі, поширювати іншу інформацію, яка має значення для процесу тощо [9, c. 55]. Європейський Суд з прав людини при вирішенні питання про обмеження принципу гласності для публіки застосовує так званий «тест пропорційності», де враховуються інтереси та права особи на противагу інтересам суспільства.
Причиною зниження доступу населення до правосуддя може бути його недостатня поінформованість про місце та час судового розгляду. Саме тому суд, забезпечуючи гласність судового розгляду справи, зобов’язаний розмістити оголошення про час, день та місце судового засідання, надати можливість сторонам процесу бути повідомленими про зміст вимог або заперечень, а також бути вислуханими у судовому засіданні, ознайомитися з матеріалами справи тощо [10, с. 423]. В національній судовій практиці можна знайти випадки порушення такого обов’язку судом. Зокрема у справі «Стрижак проти України» ЄСПЛ встановив порушення п.1 ст.6 Конвенції з огляду на те, що заявник не був повідомлений про дату та час слухання, і, відповідно, був позбавлений надати свої аргументи під час судового розгляду цієї справи [11].
Принцип гласності виявляється також у прилюдному оголошенні рішення по справі. У рішеннях «Фазлійський проти Болгарії» [12] та «Кемпбелл і Фелл проти Об’єднаного Королівства» [13] Суд встановив, що до порушення п. 1 ст. 6 Конвенції призвела відсутність публічного оголошення рішення по справі. Причиною порушення стала хибна думка судів про наявність підстав для проведення закритого судового розгляду. А у справі «Рякіб Бірюков проти Росії» [14] суд зачитав прилюдно лише резолютивну частину рішення, а повний текст направив лише сторонам та учасникам справи, що також було визнано порушенням п.1 ст.6 Конвенції.
В цьому контексті І. О. Ізарова зазначає, що необхідним є «визначити обов’язок суду детально мотивувати причини та підстави кожного конкретного виняткового випадку, який обумовлює відкладення складання повного рішення у справі і зазначення, коли можна ознайомитися з повним рішенням суду у канцелярії суду, не обмежуючись при цьому колом осіб, які беруть участь у справі» [15, c. 66]. Публічність рішень надає можливість здійснювати громадський контроль за судовою гілкою влади. Тобто інші особи, які не були безпосередніми учасниками справи, мають можливість отримати інформацію про мотиви, підстави прийняття саме такого судового рішення, які докази та аргументи стали його основою, які відхилені та з яких підстав.
На сьогоднішній день на рівні міжнародного судочинства виробився підхід, за яким обмежувальні заходи принципу гласності є небажаними. Зокрема у справі «Делькур проти Бельгії» Суд повторює, що у демократичному суспільстві у розумінні Конвенції право на справедливе здійснення судочинства займає настільки важливе місце, що обмежувальне тлумачення п. 1 ст. 6 не відповідало б меті цієї норми [16]. І хоча на початку своєї діяльності ЄСПЛ вважав за правильне визнавати будь-яке обмеження гласності неправомірним, зараз він відійшов від цих позицій і допускає певні винятки. Сучасне цивільне процесуальне право оперує поняттям «обмеження реалізації принципу гласності».
В теорії вважають, що обмеження принципу гласності для публіки можна поділити на природні та законні. Під природними обмеженнями розуміють обмеження технічного або природного характеру, які не дають можливості отримати інформацію з цивільної справи (наприклад, мала кількість місць в залі судового засідання, що не дає можливості вмістити всіх бажаючих слухати справу). Під законними обмеженнями розуміють такі обмеження, які визначені законом [17, с. 39]. Згідно з національним законодавством таке обмеження принципу гласності відбувається при проведенні закритих судових засідань ( ч.7 ст.7 ЦПК). Прикладом закритого судового засідання у зв’язку з нерозголошенням відомостей може бути справа Шевченківського районного суду м. Києва, де розглядався позов судді Конституційного Суду України Н. до ресторану «Тарас». Позивач стверджував, що в результаті вживання під час обіду в ресторані «їжі з елементом твердих часток» його здоров’ю було завдано значної шкоди. Завдану моральну шкоду позивачем було оцінено в 90 тис. грн. За клопотанням позивача суд постановив ухвалу про закритий судовий розгляд [18].
Окрім випадків проведення закритого судового засідання, що передбачені законом, на практиці такими можуть визначатися і справи, коли особа не погоджується на дослідження певних доказів у справі. Така відмова не означає, що суд не зможе використати ці докази. Зможе, але в закритому судовому засіданні. Так, в одній справі не була дана згода на дослідження приватних записів і тому суд в своїй ухвалі зазначив таке: «Враховуючи те, що відповідач заперечує щодо здійснення відтворення звукозапису, демонстрації відеозапису, які подані позивачкою в підтвердження своїх позовних вимог, суд приходить до висновку про здійснення закритого судового засідання на час відтворення звукозапису, демонстрації відеозапису, що мають приватний характер» [19].
Стосовно перегляду справи у вищих судах ЄСПЛ наголошує, що навіть якщо розгляд справи в апеляційному порядку буде відкритим, це необов’язково компенсує ту недостатність гласності, яка мала місце під час розгляду справи в суді першої інстанції (рішення у справі «Ріпан проти Австрії» [20, 257–258]). В той же час, розглядаючи скарги про порушення п. 1 ст. 6 Конвенції Європейський Суд бере до уваги весь процес в цілому, адже практично кожна помилка може бути виправлена або усунута в наступних етапах провадження по справі. Виходячи з цієї позиції, якщо розгляд справи у нижчестоящих судових інстанціях проводився публічно, то відсутність публічності при провадженні в судах другої та третьої інстанцій може бути виправдана процесуальними особливостями конкретної справи (рішення у справі «Екбатані проти Швеції» [21]). Наприклад, якщо скарга на рішення суду першої інстанції містить лише питання стосовно виключно правових аспектів справи (порядок нарахування відшкодування завданої шкоди або інше), то вищі суди можуть прийняти рішення по суті без проведення публічних слухань, оскільки така необхідність відсутня (рішення у справі «Аксен проти Німеччини» [22]).
Однак, якщо суд вищестоячої інстанції не обмежується лише правовим тлумаченням комплексу елементів справи, а дає нову оцінку фактам, які доведені у суді першої інстанції, переглядає їх, то тоді слід розглядати справу як стосовно фактичних обставин, так і стосовно правових питань. За таких умов, на думку Європейського Суду, відкрите судове слухання у вищестоячий інстанції є необхідним елементом справедливого судочинства, гарантованого п. 1 ст. 6 Конвенції [23, с.5].
Отже, проаналізувавши практику Європейського Суду з прав людини з питань гласності, можемо зробити такі висновки. Гласність цивільного судового процесу є однією з головних гарантій при забезпеченні права на справедливий судовий розгляд. Вона поширюється не тільки на учасників цивільної справи, а й на громадськість, присутність якої при розгляді справи вже давно є міжнародним стандартом правосуддя. Гласність не є абсолютною і існує поруч з конфіденційністю. Обмеження гласності можливе лише тоді, коли воно продиктоване необхідністю захисту громадського порядку або інтересами учасників справи у забезпеченні їх права на приватність.
На нашу думку, правові позиції ЄСПЛ з приводу принципу гласності повинні використовуватися національними судами з метою здійснення справедливого правосуддя та сприяння підвищенню рівня довіри населення до судової влади.
Література
References
