Климович Ю. О.Теоретичні та практичні підходи до визначення сутності теорій визнання держав у сучасному міжнародному праві // Міжнародний науковий журнал "Інтернаука". — 2018. — №19.
Міжнародне право
УДК 341
Климович Юлія Олександрівна
студентка
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
Климович Юлия Александровна
cтудентка
Национального юридического университета имени Ярослава Мудрого
Klymovych Yuliia
Student of the
Yaroslav Mudryi National Law University
Науковий керівник:
Бенедик Яна Степанівна
кандидат юридичних наук, асистент кафедри міжнародного права
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
Научный руководитель:
Бенедык Яна Степановна
кандидат юридических наук, ассистент кафедры международного права
Национальный юридический университет имени Ярослава Мудрого
Scientific director:
Benedyk Yana
Candidate of Legal Sciences,
Assistant of the Department of International Law
Yaroslav Mudryi National Law University
ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТІ ТЕОРІЙ ВИЗНАННЯ ДЕРЖАВ У СУЧАСНОМУ МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ
ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ И ПРАКТИЧЕСКИЕ ПОДХОДЫ К ОПРЕДЕЛЕНИЮ СУЩНОСТИ ТЕОРИЙ ПРИЗНАНИЯ ГОСУДАРСТВ В СОВРЕМЕННОМ МЕЖДУНАРОДНОМ ПРАВЕ
THE THEORETICAL AND PRACTICAL APPROACHES TO THE DEFINITION OF THE ESSENCE OF THE STATE RECOGNITION THEORIES IN MODERN INTERNATIONAL LAW
Анотація. У статті досліджуються основні положення теорій визнання держав та проблеми, що виникають у зв’язку з їх практичним застосуванням у міжнародному спілкуванні. Особлива увага приділяється окресленню їх переваг та недоліків. Автором здійснюється порівняльний аналіз тез, покладених в основу декларативної та конститутивної теорій визнання держав. На підставі отриманих висновків визначаються можливі наслідки практичного застосування положень, що притаманні кожній з теорій визнання держав. Автор здійснює спробу обґрунтувати необхідність поєднання елементів обох теорій, ураховуючи як наявні міжнародно-правові норми, так і реальну практику визнання держав. Досліджуються критерії визнання держав, що містяться в міжнародно-правових актах. Автором аналізується правова природа міжнародно-правових норм, що містяться у досліджуваних джерелах міжнародного права. Визначається ступінь їх впливу на регулювання міждержавних відносин, які пов’язані із процесом визнання держав. Акцентується увага на ролі загальних принципів міжнародного права в механізмі визнання держав. Наголошується на доцільності застосування змішаної теорії визнання держав як такої, що має не лише теоретичне обґрунтування, але й нормативне підтвердження. Зроблено висновок про те, що визнання слід вважати обов’язком держав, що не обмежує їх суверенної волі. Воно здійснюється у відповідності і на виконання загальних принципів міжнародного права як норм найвищої юридичної сили. Такий підхід враховує як інтереси вже існуючих держав, що зацікавленні в збереженні мирного співіснування і взаємовигідного співробітництва, так і новостворених держав, забезпечуючи умови для реалізації їх прав у міжнародному спілкуванні.
Ключові слова: міжнародно-правове визнання держав, критерії визнання держав, декларативна теорія, конститутивна теорія та змішана теорія.
Аннотация. В статье исследуются основные положения теорий признания государств и проблемы, возникающие в связи с их практическим применением в международном общении. Особое внимание уделяется определению их преимуществ и недостатков. Автором осуществляется сравнительный анализ основных пунктов, положенных в основу декларативной и конститутивной теории признания государств. На основании полученных выводов определяются возможные последствия практического применения положений, присущих каждой из теорий признания государств. Автор делает попытку обосновать необходимость сочетания элементов обеих теорий, учитывая как имеющиеся международно-правовые нормы, так и реальную практику признания государств. Исследуются критерии признания государств, содержащиеся в международно-правовых актах. Автором анализируется правовая природа международно-правовых норм, которые содержатся в исследуемых источниках международного права. Определяется степень их влияния на регулирование межгосударственных отношений, связанных с процессом признания государств. Акцентируется внимание на роли общих принципов международного права в механизме признания государств. Отмечается целесообразность применения смешанной теории признания государств как таковой, что имеет не только теоретическое обоснование, но и нормативное подтверждение. Сделан вывод о том, что признание следует считать обязанностью государств, которая не ограничивает их суверенной воли. Оно осуществляется в соответствии и во исполнение общих принципов международного права как норм высшей юридической силы. Такой подход учитывает как интересы уже существующих государств, заинтересованных в сохранении мирного сосуществования и взаимовыгодного сотрудничества, так и новообразовавшихся государств, обеспечивая условия для реализации их прав в международном общении.
Ключевые слова: международно-правовое признание государств, критерии признания государств, декларативная теория, конститутивная теория и смешанная теория.
Summary. The article examines the main provisions of the theories of the international legal recognition of states and the problems, which arise according to their practical application for the international community of nations. The author’s special attention is concentrated on defining their advantages and disadvantages. The author makes a comparative study of the provisions which form the basis for the declarative and the constitutive theories of recognition of states. On the basis of the achieved conclusions the author determines implications of the practical application the provisions which are specific to both of the theories.
The author makes an attempt to justify the need for combining both elements, taking into account existing international legal rules and the real States’ practice of recognition. The author examines the recognition criteria, which are embodied in the international legal rules. The author examines legal nature of the international legal rules which contain in the searched source of international law. The author determines their degree of impact on the management of state-to-state relations which are related to the process of the international legal recognition of states. The author focuses on influence of the fundamental principles of international law on the mechanism of the international legal recognition of states. The author emphasizes applicability of the mixed theory, which is not only theoretically substantiated but also regulatory approved. The conclusion is that the recognition should be considered as the Statesʹ duty, which does not circumscribe the sovereignty. It conforms to the requirements of the fundamental principles of international law and it is also directed to performing them as ones which have supreme legal force. This treatment accommodates the interests of both existing states, which are interested in preservation of peace and mutually profitable partnership, and newly created states, allowing to realize their rights in the field of international communication.
Key words: the international legal recognition of states, the recognition criteria, the declarative theory of recognition, the constitutive theory of recognition and the mixed theory.
Постановка проблеми. Склад учасників міжнародного співтовариства не є усталеним, адже, враховучи динаміку суспільних відносин, закономірною є поява на міжнародній арені нових контрагентів. Зважаючи на беззаперечність того факту, що держави є основними субʹєктами міжнародного права, особлива увага, в тому числі з боку науковців-правників, прикута до проблеми визнання держав.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема визнання держав досліджувалася великою кількістю науковців, таких як Я. Броунлі, В. Фішер, Дж. Л. Браерлі, Б. Чен, Д. Анцилотті, Д. Турк, Л. Оппенгейм, Д. Кроуфорд, М. Бастид, С. Патель, Г. Кельзен, К. А. Бекяшева, І. І. Лукашук та інші.
Мета статті – дослідити основні положення теорій визнання держав та висвітлити їх практичне значення для врегулювання міжнародних відносин, пов’язаних з визнанням держав.
Виклад основного матеріалу. Нормативно-правове регулювання інституту визнання нових держав здійснюється за допомогою звичаєво-правових норм, загальновизнаних принципів міжнародного права, а його окремі аспекти регламентуються міжнародними договорами, а також резолюціями міжнародних органів і організацій, дипломатичними документами окремих держав [13, с. 110].
Відсутність єдиного підходу до вирішення цієї проблеми призвела до доктринальної суперечки, що має наслідком формування двох радикально протилежних теорій визнання держав: декларативної та конститутивної. Під визнанням нової держави, за визначенням К. А. Бекяшева, слід розуміти вільний акт, за допомогою якого одна чи кілька держав констатують існування на певній території людського суспільства, організованого в політичному аспекті, незалежного від будь-якої іншої існуючої держави, здатного дотримуватися приписів міжнародного права, і, внаслідок цього, проголошують про свою волю сприймати його як члена міжнародного співтовариства [12, с. 146].
Відомі західні юристи, наприклад, Я. Броунлі, В. Фішер, Дж. Л. Браерлі, Б. Чен та ін., дотримувалися декларативної теорії визнання держав [10, с. 133]. Ця теорія виходить з того, що держава набуває свою правосуб’єктність в силу самого факту свого формування, незалежно від визнання, яке в свою чергу лише декларує факт створення нової держави [11, с. 346]. Положення декларативної теорії органічно пов’язані з такими основними принципами міжнародного права як принцип рівноправності та самовизначення народів і принцип суверенної рівності держав. Тобто з одного боку, вкоріняє «право всіх народів вільно визначати без зовнішнього втручання свій політичний статус і реалізовувати свій економіний, соціальний і культурний розвиток; обовʹязок кожної держави утримуватися від будь-яких насильницьких дій, які позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу та незалежність» [9]. З іншого − констатує той факт, що «всі держави користуються суверенною рівністю. Вони мають однакові права і обов’язки і є рівноправними членами міжнародного співтовариства, незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного чи іншого характеру» [9]. Тому новостворена держава стає субʹєктом міжнародного права в силу лише факту утворення.
Декларативна теорія визнання знайшла своє нормативне закріплення в численних міжнародно-правових актах. Зокрема, в статті 3 Конвенції Монтевідео про права і обовʹязки держав встановлюється: «Політичне існування держави не залежить від визнання іншими державами. Навіть до визнання держава має право захищати свою цілісніть і незалежність для забезпечення її збереження і процвітання, і, як наслідок, формувати себе таким чином, як вона вважає за потрібне, здійснювати нормотворчість згідно з її інтересами, здійснювати управління, визначати юрисдикцію та компетенцію її судів. Реалізація цих прав не має інших обмежень, окрім реалізації іншими державами своїх прав відповідно до норм міжнародного права» [4]. Ідентичні положення закріплені й у главі 4 статті 12 Статуту Організації Американських держав, прийнятого 30 квітня 1948 р. у Боготі [1].
Незважаючи на переваги, які ця теорія передбачає для новостворених держав, існує нагальна необхідність визначити ії недоліки. По-перше, відповідно до положень декларативної теорії, будь-яке територіальне утворення, у разі його неправомірного виникнення може претендувати на міжнародну правосуб'єктність. По-друге, теорія припускає, що власне фактичне існування як результат сформованої державності призвело би до ipso facto міжнародної правосуб'єктності, що є неправильним, адже міжнародна правосуб'єктність не є результатом фактичного існування, але є результатом існування міжнародно-правової норми, яка вимагає наявності певних факторів для приведення міжнародної правосуб'єктності у відповідність з реальною ситуацією [13, с. 112]. Враховуючи вказані ризики, беззаперечне використання декларативної теорії може призвести до появи численних сепаратистських рухів та, як наслідок, розколу і дроблення міжнародного співтовариства. Прикладами можуть слугувати утворення ІДІЛ чи Нагорно-Карабахської Республіки. Тому більшість елементів декларативної теорії обґрунтовані лише у випадках правомірного виникнення держав [10, с. 134].
Прихильники конститутивної теорії, серед яких слід згадати Д. Анцилотті, Д. Турка, Л. Оппенгейма, Д. Кроуфорда, М. Бастида, С. Пателя, Г. Кельзена, дотримувалися думки про те, що «визнання конституює, породжує міжнародну правосубʹєктність, перетворює фактичний стан існування держави у юридичний» [11, c. 346]. Таким чином, нові держави утверджуються в міжнародному співтоваристві як повноправні суб'єкти міжнародного права в силу волі і згоди вже існуючих держав. Без визнання з боку інших держав нова не може вважатися суб'єктом міжнародного права [10, с. 133].
Постановка питання про визнання держав відповідно до положень конститутивної теорії призводить до закономірних питань, на які, на жаль, і до сьогодні відповіді не надано, а саме: скільки держав має визнати нове утворення, щоб воно отримало відповідний статус? Чи вважається держава існуючою лише для тих держав, що її визнали? Чи залежить існування держави від визнання лише в тому випадку, коли це визнання базується на відповідній обізнаності про фактичну сторону справи [7, с. 151]?
Незважаючи на численні прогалини, конститутивна теорія передбачає наявність певних важелів впливу на динаміку подій на міжнародній арені, запобігаючи фрагментації, про яку було згадано вище. Зокрема, К. Хілльгрубер посилається на необхідність посилити контроль міжнародного співтовариства стосовно новоутворених держав. Він зазначає, що інтеграція нової держави в міжнародному співтоваристві не відбувається автоматично, але через кооптацію, тобто індивідуальне і колективне визнання з боку вже існуючих держав [10, с. 133].
Аналізуючи зазначені недоліки обох теорій, та зважаючи на позитивні аспекти кожної з них, визнати однозначний пріоритет однієї є недоцільним. До того ж зводити проблему до вибору між двома теоріями, що протистоять одна одній, було б надмірним спрощенням правової ситуації. Враховуючи важливість проблеми визнання держав, необхідно тимчасово відійти від теоретизації та звернутися до юридичної сторони питання, а саме вимог на рівні положень міжнародно-правових норм, які ставляться до держав, що визнають та держав, що отримують визнання. Визнати спільноту як державу означає заявити, що вона відповідає вимогам державності, встановлених міжнародним правом [3, с. 385].
Державі як особливому суб’єкту міжнародного права притаманні специфічні ознаки, що відрізняють її від будь-яких інших утворень, а саме: постійне населення, визначена територія, уряд та здатність до підтримання відносин з іншими державами [4, ст.1]. Тож на підставі вказаних критеріїв можна виокремити утворення, які потенційно вважатимуться такими, що можуть бути визнані державами. Так, у Декларації про керівні принципи визнання держав у Східній Європі і Радянському Союзі від 16.12.1991 р. зазначено, що Спільнота та держави-члени ЄС займають спільну позицію в процесі визнання цих нових держав, яка передбачає: 1) повагу до положень Хартії Організації Об'єднаних Націй і зобов'язань, записаних в Заключному акті Гельсінської угоди та в Паризькій хартії, особливо в тому, що стосується законності, демократії та прав людини; 2) гарантії прав етнічних і національних груп і меншин відповідно до зобов'язань, сформульованих в рамках НБСЄ; 3) повага недоторканності всіх кордонів, які можуть бути змінені лише мирним шляхом і за спільною згодою; 4) визнання всіх зобов'язань, пов'язаних із роззброєнням і нерозповсюдженням ядерної зброї, а також з безпекою і стабільністю в регіоні; 5) зобов'язання розвʹязання шляхом угод усіх питаннь, що стосуються правонаступництва держав і регіональних суперечок, в тому числі за допомогою третейського суду. Спільнота і держави-члени ЄС не визнають данність, яка є результатом агресії. Вони будуть враховувати наслідки визнання для сусідніх держав.
Деякі зарубіжні юристи пов'язують критерії визнання з діяльністю ООН. Так, М. Мускелі посилався на резолюції Генеральної Асамблеї, на практику прийняття в члени ООН і виділяв наступні критерії: 1) наявність уповноваженого уряду і власної адміністрації, що забезпечує діяльність держави; 2) здатність захищати територіальну цілісність і незалежність; 3) наявність заходів щодо підтримання громадського порядку на всій території; 4) забезпечення фінансовими ресурсами, достатніми для того, щоб покрити державні витрати; 5) законодавство і організація регулярно діючої судової системи [14, с. 218]. Р. М. Караєв також наголошує, що після Другої світової війни реальне визнання нових держав насамперед повʹязане з діяльністю ООН, адже там представлені всі провідні світові держави, на яких лежить особлива відповідальність за підтримку загального миру і безпеки. Тож прийняття новоутвореної держави в члени ООН означає підтвердження правомірного способу виникнення таких держав і, відповідно, їх міжнародно-правове визнання [10, с. 135]. До держав, що прагнуть стати членом ООН, висуваються вимоги, сформульовані у статті 4 Статуту ООН: миролюбність, прийняття обовʹязків за Статутом та здатність виконувати ці обовʹязки. Вважається, що такі вимоги з відповідними змінами можуть бути застосовані і до визнання держав [11, с. 347].
Однак, враховуючи той факт, що названі вище положення можуть бути заперечені як такі, що є загальнообовʹязковими для всіх без виключення держав, необхідно звернутися до основ регулювання міждержавних відносин − основних принципів міжнародного права, зокрема «обовʹязку держав співпрацювати одна з одною незалежно від відмінностей в їх політичних, економічних і соціальних системах, співпрацювати в різних сферах міжнародних відносин з метою підтримання міжнародного миру та безпеки і сприяння міжнародній економічній стабільності та прогресу, загальному добробуту народів і міжнародного співробітництва, вільного від дискримінації, заснованної на таких відмінностях» [9]. Відмова у визнанні вважається недружнім актом [11, с. 347]. Звичайно мова не йде про ті випадки, коли утворення було створено з порушенням тих самих загальних принципів міжнародного права. Важливо зазначити, що таке обовʹязкове підкорення зазначеним нормам не означатиме посягання на суверенітет держав. По-перше, зміст окремих статей Статуту ООН та Віденської конвенції про право міжнародних договорів дає чітке уявлення про те, що принципи міжнародного права є нормами найвищої юридичної сили [2, ст.103], [8, ст. 53]. Зважаючи на правову природу основних принципів міжнародного права і їх значення у регулюванні міждержавних відносин, видається можливим провести аналогію з правовою природою конституційних норм і їхнім значенням в межах національних правових систем. Держави з метою організації ефективного співробітництва та недопущення свавілля добровільно підкорюються нормам jus cogens, а на рівні національної правової системи державна влада обмежена нормами конституції, що так само мають найвищу юридичну силу і переслідують таку ж мету. Ці положення є аргументами на користь «атрибутивної» теорії міжнародного права, відповідно до якої міжнародний правопорядок існував до суверенітету, відповідно, держава завжди повинна доводити, чи існує міжнародне правило, що наділяє його правом діяти певним чином [6, пп. 46, 47], [5]. Тож цілком обґрунтованою видається думка деяких видатних юристів (Г. Лаутерпахта та Б. Ченга), які вважають, що існує обов'язок визнати державу, якщо вона відповідає необхідним вимогам [11, с. 347].
Висновки. Отже, враховуючи те, що з аналізу змісту міжнародно-правових норм цілком очевидно простежується тенденція до прояву обох теорій визнання, окремо можна виділити змішану теорію визнання держав, відповідно до якої в акті визнання присутні і декларативні, і конститутивні елементи [11, с. 347]. Вона враховує позитвні надбання декларативної та конститутивної теорій, урівноважуючи їх недоліки. З одного боку, як прояв декларативної теорії визнання держав, буде дотримано право народів на самостіне визначення своєї долі, з іншого боку, як прояв конститутивної теорії, існуватиме обов’язок визнання нових держав, але лише таких, що відповідають вимогам міжнародного права, таким чином презюмуючи обмеження щодо утворення субʹєктів, які не можуть бути визнані державами, так і свавілля вже існуючих держав як щодо визнання, так і невизнання нових утворень державами з політичних чи інших мотивів.
Література
References
