Сипа Л. М. Жанрова природа європейського філософського роману // Міжнародний науковий журнал "Інтернаука". — 2018. — №16. https://doi.org/10.25313/2520-2057-2018-16-4152
Філологія
УДК 821.172.09(092):82-312.1
Сипа Лілія Михайлівна
доцент кафедри романської філології та компаративістики
Дрогобицький державний педагогічний університету імені Івана Франка
Сипа Лилия Михайловна
доцент кафедры романской филологии и компаративистики
Дрогобычский государственный университет имени Ивана Франка
Sypa Liliia
Associate Professor of Romance Philology
and Comparative Studies Department
Drohobych Ivan Franko State Pedagogical University
ЖАНРОВА ПРИРОДА ЄВРОПЕЙСЬКОГО ФІЛОСОФСЬКОГО РОМАНУ
ЖАНРОВАЯ ПРИРОДА ЕВРОПЕЙСКОГО ФИЛОСОФСКОГО РОМАНА
GENRE NATURE OF THE EUROPEAN PHILOSOPHICAL NOVEL
Анотація. Проаналізовано питання дефініції філософського роману. Розглянуто теоретичні положення європейського літературознавства щодо проблеми філософського роману як жанру та його жанрових особливостей на основі напрацювань литовського дослідника В. Бікульчюса та французького науковця М. Роман. Враховано позицію російського дослідника філософської прози О. Єремєєва.
Ключові слова: філософський роман, філософська проза, ідея, філософський дискурс, роздуми.
Аннотация. Проанализирован вопрос дефиниции философского романа. Рассмотрены теоретические положения европейского литературоведения по проблеме философского романа как жанра и его жанровых особенностей на основе работ литовского исследователя В. Бикульчюса и французского учёного М. Роман. Принята во внимание позиция русского исследователя философской прозы А. Еремеева.
Ключевые слова: философский роман, философская проза, идея, философский дискурс, размышления.
Summary. The question of definition of a philosophical novel is analyzed. The theoretical positions of the European literary criticism concerning the problem of a philosophical novel as a genre and its genre features are considered on the basis of the experiences of the Lithuanian researcher V. Bikulcius and the French scientist M. Roman. The position of the Russian researcher of philosophical prose O. Yeremeyev is taken into consideration.
Key words: philosophical novel, philosophical prose, idea, philosophical discourse, reflection.
Постановка проблеми. Філософський роман став певною мірою доленосним в історії європейських не тільки літератури, а й культури загалом, особливо у ХХ столітті. Романи Томаса Манна, Альбера Камю чи Жана-Поля Сартра «виховували» цілі покоління інтелектуалів, митців та філософів. У текстах перелічених авторів настільки важко було виокремити власне літературні елементи чи – навпаки – суто філософські, що такі твори, як «Доктор Фаустус» чи «Чума» були вміщені одночасно у хрестоматіях і з філософії та літературної класики ХХ століття.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. На теренах пострадянського простору та в сучасному українському літературознавстві феномен філософського роману та його жанрових модифікацій неодноразово привертав увагу дослідників. Так, еволюції філософського роману присвячені роботи В. Агеносова [2], М. Бенькович [7], Е. Коптєвої [17]; аналізу його поетики – праця В. Бікульчюса [8]; специфіці французького філософського роману XVIII століття – статті Н. Забабурової [14], М. Разумовської [27], жанровому різновиду французького соціально-філософського роману ХІХ століття – роботи С. Барди [5], Є. Камаєвої [15]; сучасному французькому філософському роману – монографія Н. Асанової та А. Смирнова [4]; дослідженню таких форм як інтелектуальний – напрацювання В. Агеєвої [1], Т. Гуріної [10], Ю. Давидова [11], С. Павличко [25], І. Фрадкіна [30]; екзистенціалістський – монографія Е. Євніної [12] тощо. Окремі жанрові модифікації філософського роману стали предметом дисертаційних досліджень Г. Костенко [18], І. Куриленко [19], А. Матійчак [23], А. Павлової [26], частково – Т. Аллахвердян [3] та ін. У 2008 р. була захищена докторська дисертація В. Герасимчук на тему «Специфіка тексту філософського роману ХХ століття», здійснена на основі культурологічних засад [9].
Загалом у кількісному аспекті переважають дослідження філософського роману ХХ століття. Як слушно зауважила С. Павличко, «література завжди мала філософський підтекст, проте у ХХ столітті, в епоху небувалих історичних і суспільних катаклізмів і краху світових філософських систем, філософствування стало її домінантою» [24, с. 368]. Вершинним жанровим різновидом літератури ХХ століття визнає філософський роман і В. Герасимчук [9, с. 3]. Саме у ХХ столітті виникли інтелектуальний (термін Т. Манна) та екзистенціалістський (безпосередньо пов’язаний із філософією екзистенціалізму) різновиди філософського роману, дослідження яких викликало неабиякий інтерес.
Формулювання цілей статті (постановка завдання). Мета нашої розвідки полягає в аналізі терміну «філософський роман» та з’ясуванні теоретичних позицій європейського літературознавства щодо жанрової природи філософського роману як частини філософської прози.
Виклад основного матеріалу. Незважаючи на низку напрацювань, присвячених дослідженню філософського роману, відкритим залишається питання власне дефініції терміну «філософський роман». У фахових словниках та енциклопедіях («Лексикон загального та порівняльного літературознавства» [20] й «Літературна енциклопедія термінів і понять» [21]) визначення лексеми «філософський роман» відсутнє. Однак знаходимо його у «Словнику літературознавчих термінів», «Літературознавчому словнику-довіднику» та у «Літературній енциклопедії». У «Літературознавчому словнику-довіднику» термін «філософський роман» трактується як «великий епічний твір, в якому безпосередньо викладається світоглядна або етична позиція автора» [22, с. 611]. А в оцінках Вадима Кожинова, автора відповідної статті у «Словнику літературознавчих термінів» [16], та Юрія Коваліва, упорядника «Літературної енциклопедії» [29], філософський роман характеризується з двох позицій: як утілення ідеї та як художнє осмислення на рівні філософських узагальнень, що визначає синтетичний характер такого типу твору. При тлумаченні терміну «філософський роман» В. Кожинов увиразнює його «істотно відмінні» значення – пряме і переносне. Згідно з першим, філософський роман – це «твір власне філософського характеру, що набув форми образної розповіді з метою більшої емоційної переконливості, популярності, жвавості тощо» [16, с. 436]. Характерною для філософського роману є «яскраво виражена художня умовність», а «сюжет і саме вираження конфлікту підкорені руху певної філософської концепції» [16, с. 436]. Натомість у переносному значенні філософськими, на думку В. Кожинова, називають «глибші і місткіші за своїм художнім значенням романи», в яких автори «розкривають вирішальні, основні питання людського буття, прагнучи створити цілісне уявлення про світ» [16, с. 436]. Підсумовуючи, В. Кожинов стверджує, що філософський роман утворює «синтетичну форму культури, в якій поєднуються елементи філософії і мистецтва» [16, с. 436]. Двоплановість трактування терміну «філософський роман» (ідеться про пряме та переносне його значення) свідчить про принципову відмінність варіантів філософського роману, що особливо яскраво проявилася на різних етапах його розвитку. Так, для філософського роману періоду Просвітництва (передусім для його французького варіанту) характерними стали паратекстуальні ознаки, наявність філософської ідеї чи ідей та умовність художнього світу та персонажів, тоді як в період романтизму у художній літературі спостерігається відхід від концептуалізації ідей, а філософський дискурс у художній цілісності твору репрезентується у формі роздумів персонажа чи автора.
Важливою видається також позиція Михайла Бахтіна щодо функціонування ідеї у романі. Це питання детально розглянуте науковцем в окремому розділі монографії «Проблеми поетики Достоєвского» [6]. М. Бахтін виокремлює ідейний філософський роман, у якому «…зображення цілковито спрямоване на ідеологічний висновок» та «просто грубо тенденційний роман» [6, с. 47]. Науковець підкреслює, що наявність ідейного висновку властива будь-якому художньому твору. Важливою є узгодженість ідейного висновку з формотвірними акцентами зображення. Формальні елементи стилю, стверджує М. Бахтін, мають бути «спаяними» з абстрактними філософськими висновками [6, с. 48].
Американські ж літературознавці Рене Уеллек та Остін Уоррен, присвячуючи окремий розділ книги «Теорія літератури» питанню «Література та ідеї», вказують на існування такого жанрового різновиду як роман ідей. Як приклад дослідники називають твори Жорж Санд та Джордж Еліот, не конкретизуючи їх назв, уточнюючи лише, що в такого типу романах «дається обговорення «проблем» соціальних, моральних чи філософських» [28, с. 138].
Детальний аналіз жанрової сутності філософського роману здійснив литовський дослідник Вітаушас Бікульчюс [8]. Жанрову природу філософського роману літературознавець характеризує, вдаючись до терміну домінанти «як своєрідної концептуальної ідеї, яка об’єднує всі рівні твору в одне ціле» [8, с. 5-6]. Першим етапом вивчення моделі філософського роману В. Бікульчюс вважає тематичний рівень, і відповідно до нього формулює визначення філософського роману як романної модифікації, «що в ній відображена певна філософія як самостійний об’єкт за допомогою художніх засобів, тобто філософія «зодягається» у шати роману» [8, с. 5]. Філософія у такому художньому творі репрезентована однією або кількома ідеями, що зазнають випробовувань. Ці ідеї, зі свого боку, мають філософський характер і є наперед заданими чи запозиченими з життєвого досвіду чи творчого доробку автора. Наявність вихідної філософської ідеї і є, отже, першою жанровою ознакою філософського роману. У ньому ідея займає особливе місце, вона набуває статусу персонажа, подібно до героя роману виховання, який зазнає різноманітних випробовувань. Специфіка ідеї полягає в тому, що вона доводиться, заперечується або ж приймається. Втілюється філософська ідея у художній цілісності твору за допомогою сюжету та образу героя.
Аналізуючи реалізацію філософської ідеї шляхом побудови сюжету, В. Бікульчюс зауважує, що «філософська ідея проектується на самостійні сюжети, які, за її відсутності, можуть стати основою інших романних модифікацій» [8, с. 7]. Власне сюжет виконує так звану допоміжну функцію, оскільки лише сприяє «існуванню філософської ідеї у романі» [8, с. 7]. Особливістю філософської ідеї є можливість її відображення у творі за допомогою різних сюжетів, а тому «не сюжет запліднює її, а вона його» [8, с. 8]. Сюжет філософського роману зазвичай охоплює два смислові пласти: «матеріально-образний», презентований різними подіями (фантастичними, історичними чи утопічними) та «теоретичний», сутність якого полягає у розвитку філософської ідеї. Названі рівні тісно взаємопов’язані між собою у художній цілісності твору, однак «матеріально-образний пласт» наділений другорядною роллю порівняно з «теоретичним».
Сюжет філософського роману В. Бікульчюс називає діалогічним (у значенні діалогу між ідеєю та допоміжним сюжетом) або інтелектуальним (як спосіб мислення, що поєднує філософський та художній дискурси). Філософський та інтелектуальний сюжет визначають, на думку В. Бікульчюса, два етапи розвитку філософського роману. Водночас дослідник простежує таку особливість інтелектуального сюжету, як наявність роздумів, що постають на місце ідеї, домінуючої у філософському сюжеті. Науковець також конкретизує вживання понять «філософський роман» та «інтелектуальний роман». Так, перше відображає класичний етап розвитку цієї жанрової модифікації (XVIII – XIX ст.), а термін «інтелектуальний роман» – мисленнєве осягнення, ті роздуми, якими рясніє філософський роман ХХ століття» [8, с. 9]. Носієм ідеї у філософському романі постає герой твору, функції якого різняться на різних етапах розвитку твору, однак за будь-яких обставин ідея твору «не зливається з образом героя» [8, с. 12]. Філософську ідею, діалогічний сюжет та діалогічного героя В. Бікульчюс вважає жанровими ознаками філософського роману. Додатково дослідник звертає увагу на умовність, що також має діалогічний характер. З одного боку, це «конкретний план, з іншого – узагальнюючий, що виникає на основі конкретного матеріалу і набуває символічного значення» [8, с. 18]. А оскільки жанровим ознакам філософського роману властива діалогічна природа, домінантою філософського роману постає його діалогічність. Саме діалогічність пронизує всі рівні художнього твору (тематичний, композиційний, стильовий).
Висвітлення жанрової поетики філософського роману В. Бікульчюс супроводжує аналізом та інтерпретацією романів Анатоля Франса «Таїс», «Острів пінгвінів» та «Повстання ангелів», які вивчає як філософські. Цікаво, що сучасник В. Бікульчюса С. Барда роман «Таїс» вважає соціально-філософським, ґрунтуючи своє визначення не на домінанті, як у В. Бікульчюса, а на наявності конфлікту. Очевидно, різні критерії класифікації стали причиною відмінностей (хоча й не кардинальних) жанрового визначення роману А. Франса «Таїс» В. Бікульчюсом та С. Бардою. Згідно з позицією останнього, у соціально-філософському романі поєднання філософського та соціального первнів здійснюється «через героя або героїв особливого типу, котрі як члени конфліктуючих між собою соціальних угруповань (як у соціальному романі) водночас є і виразниками певних концепцій (як у романі філософському)» [5, с. 66]. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть жанрова модифікація соціально-філософського роману, як стверджує C. Барда, практикувалася майже одночасно у двох напрямах: у романі про минуле, будучи наближеним до історичного роману, та у романі про сучасність. З одного боку, це такі твори Анатоля Франса, як «Таїс» та романи Куаньярівського циклу, з іншого – «Три міста» Еміля Золя, «Сучасна історія» і «На білому камені» А. Франса [5, с. 66-67].
Заслуговують на увагу теоретичні засади сучасного французького літературознавства щодо жанру філософського роману, сформульовані у монографічному дослідженні Мір’ям Роман «Віктор Гюго і філософський роман» [31]. Французька дослідниця, трактуючи філософський роман з позицій взаємодії літератури та філософії, продуктивним вважає визначення філософського роману не як усталеного жанру, а як «перехрещення двох поглядів: філософії на роман і роману на філософію»[1]. Філософський роман, як зазначає авторка монографії, не є жанром на рівні роману епістолярного чи роману виховання, а «означає радше спосіб роману і філософії налагоджувати відносини, спосіб, що розвивається з кожним століттям і зумовлює появу філософічності у діалозі з уже наявними жанрами»[2]. Роман стає філософським, взаємодіючи з філософією, оскільки, з одного боку, філософія впливає на роман, з іншого – «роман накладає свій відбиток на філософію: романна мова ускладнює гномічний виклад і вводить із часом, простором і персонажем сукупність параметрів, які змінюють ідею, задається питанням походження мови, яка вважає себе філософською»[3]. Таким чином, філософські компоненти «додаються» до художнього твору певного жанрового різновиду.
Художню прозу В. Гюґо М. Роман вивчає у трьох аспектах: 1) у взаємозв’язку з творчістю письменників-філософів епохи Просвітництва та у контексті диспутів на тему форми роману доби романтизму (ці два пласти авторка об’єднує в один); 2) як вивчення спільних та відмінних рис романів В. Гюґо з проекцією на висвітлення романних і нероманних форм, відтворених автором; 3) як визначення формальних складових романів В. Гюґо та їх філософської наповненості.
Дослідження літературного доробку В. Гюґо дає змогу М. Роман сформулювати висновки щодо жанрової природи філософського роману загалом, безвідносно до певного конкретного твору чи епохи. Ідеться насамперед про безпосередню залежність жанру філософського роману від заданості позиції автора або читача, у зв’язку з чим М. Роман твердить: «філософським є роман, котрий автор представляє як такий, і що виникає у момент зустрічі між літературою і філософією»[4]. Проте, читання філософських романів передбачає особливий підхід, з акцентом на ідеях, відображених у творах.
Французька дослідниця трактує філософський роман як другорядну літературну форму («une forme littéraire au second degré»), оскільки сутність філософського роману вибудовується як сукупність подібних і відмінних рис стосовно усталених романних жанрів. Так, наприклад, історичні чи соціальні романи В. Гюґо не є філософськими, але стають ними, спонукаючи до роздумів про тлумачення та розуміння реальності.
Дослідниця увиразнює також зміни у художній цілісності прозового твору внаслідок взаємодії його художнього та філософського компонентів. Йдеться про те, що письменник уводить елементи філософії у художній світ твору через образ філософа, який постає своєрідним речником певної філософської позиції (думки). Як наслідок, «роман накладає на філософію свої особливості, заміняє її у визначених соціальних відносинах, піддає її, через манівці розповіді, випробовуванню часом»[5]. З іншого боку, філософствування впливає на мову роману, у зв’язку з чим можна виокремити два типи діячів («actants») у філософському романі: «порожній діяч» («actant vide») і «діяч-монстр» («actant monstre»). Сутність «порожнього діяча» М. Роман пояснює як «очищення» персонажа від соціальних характеристик індивіда і натомість його «філософське» наповнення. «Діяч-монстр», навпаки, акумулює в собі надмір характеристик та поєднання суперечливих рис. Обидва «діячі» (і «порожній», і «монстр») здатні водночас співіснувати, синтезуючись в одному персонажеві (наприклад, в образі племінника Рамо з однойменного роману Д. Дідро). Загалом філософія, як констатує дослідниця, «здійснює «привативну» роботу над персонажем» [31, с. 769], тому філософський роман тяжіє до жанрів, пов’язаних з деформацією реальності, – таких, як, наприклад, утопія чи фантастика.
Зрештою, авторка доходить до висновку щодо напруженості взаємовпливу філософських компонентів на роман, оскільки, як вона пише, «роман полемізує з певною філософією, втіленою у персонажеві; і навпаки, філософія використовує уявну дійсність роману і перетворює персонажів у свідків та речників, виходячи з початкової нестачі, – не бути (порожній діяч) чи занадто бути (монстр)» [31, с. 769]. На основі розглянутих теоретичних засад французька дослідниця вивчає романи В. Гюґо.
Заслуговує на увагу також позиція російського дослідника філософської прози Олександра Єремєєва. Науковець умовно виокремлює два типи філософічності: первинну, під якою розуміє узагальненість та понятійність, що внутрішньо властива слову, та вторинну – особливу спрямованість авторської активності. Художня проза стає філософською саме завдяки останній, – стверджує О. Єремєєв [13]. Найбільш яскраво та послідовно, як зазначає літературознавець, авторська активність проявилася у художньому вимислі, котрий у філософській прозі «сприяє новому способу бачення і мислення», вказує на «незвичний ракурс зображення, новизну авторської позиції, її особливу динамічність» [13]. Дослідник наголошує, що у філософській прозі важливою є не сама ідея, а «процес, думка про думку, конкретні ж картини, явища, життєві ситуації в подібних творах набувають подвійної цінності і покликані пояснити, підтвердити хід мислення автора чи героя, спрямований на осягнення філософії життя» [13]. Отож, ціннісним центром філософської прози, на думку О. Єремєєва, є універсально-загальнолюдський план, котрий і визначає її жанрово-стильову структуру. Такий підхід до вивчення філософської прози вважаємо особливо продуктивним щодо жанрової моделі французького філософського роману доби романтизму.
Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямі. Отож, вивчення феномену філософського роману на теренах європейського культурного простору характеризується різноплановістю поглядів науковців на проблему філософського роману як жанру. З одного боку, йдеться про трактування філософського роману як окремого жанрового різновиду (В. Бікульчюс), з іншого – акцентується на залежності жанру філософського роману від заданості позиції автора або ж читача (М. Роман). Водночас кожна історико-літературна епоха пропонує свій варіант філософського роману, а також його жанрових модифікацій. Змінюються, відповідно, і жанрові особливості філософського роману як частини філософської прози.
Література
References